Підписуйтесь на нас:

У рубриці «Історії найкращих» талановита Анастасія Кліпаченко.

17.07.2020

У рубриці «Історії найкращих» одна з найкрасивіших футзалісток України, гравчиня національної збірної України та київського «IMS-НУХТ» талановита Анастасія Кліпаченко.

Спортсменка розповіла про те, як виховує майбутніх чемпіонів, про емоційні святкування голів, модельні зйомки, тренерський штаб власної футбольної школи у її мріях та кому б віддала Золотий м’яч серед українських футзалісток.

Про власну кар’єру та любов до дітей

– Як прийшли у такий вид спорту, як футзал?
– Відвідувала різні спортивні гуртки, а у третьому класі почала ходити на футбол. Ці роки стали розквітом жіночого спорту. У складі команди «Надія» їздила на змагання, пам’ятаю перший закордонний виїзд у Словаччину, було багато емоції, це стало початком втілення мрій. Запрошували грати за команду «Біличанка», базовий клуб збірної України. Розуміла, що якщо буду навчатись в іншому університеті, мені буде важче потрапити у національну команду. Але прислухалась до думки батьків та вступила у НУХТ, також тренувалась із хлопцями, до речі, відтоді вже знала нашого теперішнього тренера київського «IMS-НУХТ» Тараса Олександровича Шпичку. Також грала за такі команди, як «Злагода» (Дніпро) та «IMS» (Черкаси). Коли закінчувала четвертий курс, влітку мені зателефонував президент черкаського «ІМС» та сказав, що в нього є мрія організувати команду у Києві. Я обдумала його пропозицію та погодилась залишитись у Києві - тут для мене вже все рідне. З кожним роком команда набирала обертів завдяки нашому президенту, який є дуже совісною людиною, вдячна йому за розвиток моєї кар’єри. Коли склад команди поповнився досвідченими футзалістками у нас змінився тренер. Порекомендувала, щоб тренерське крісло очолив вже знайомий мені Тарас Олександрович. Клуб запропонував йому посаду на яку він відгукнувся.

– Як зараз розвивається жіночий футзал у Вашій рідній Гребінці?
– Мій перший тренер Володимир Леонідович Жила, якому я дуже вдячна за початок моєї кар’єри є офіційно другим тренером у молодіжній збірній України. Коли перший раз мене починали викликати у збірну, він їздив у поїздки, як другий тренер національної команди. Зараз дуже гарно працює із дівчатами. Як завжди, у нас не вистачає фінансування та людей, яким цікавий футзал. Пропонував мені повернутись та підіймати жіночий футзал у Гребінці. До речі, у цьому році наша команда «Надія» буде святкувати 20-річчя, через цей клуб пройшли вже багато поколінь, але не так багато дівчат грають на професійному рівні. У нас завжди відбуваються змагання серед команд усіх вікових категорій. Не так давно були такі поєдинки на які навідувався головний тренер національної збірної України Олег Миколайович Шайтанов та переглядав гру дівчат. Футзал у Гребінці розвивається, але не таким темпом, яким би хотілось.

– Окрім того, що Ви граєте та ще й тренуєте маленьких майбутніх чемпіонів. Розкажіть більше про Вашу роботу.
– Вже п’ять років треную діток, за цей час змінила два дитячих клуби. Мене часто запитують, як я так довго можу тренувати, де беру терпіння до цього. Для мене, це не робота, а моя любов та душа до дітей. Їхня подяка – це найбільша похвала, яка для мене може бути. Не маю спеціальної педагогічної освіти, не відвідувала курси, але якщо бачу їхнє зростання у спорті - це просто неймовірно. Дуже сильно полюбила цю професію. Коли тільки почала працювати, мене кинули у такий собі «вогонь», де водночас була тренером, адміністратором, дзвонила батькам, видавала форму, але мені це настільки імпонувало, і так «загорілася», що подумала, що теж хочу мати власну дитячу школу. Живу цими емоціями, а ще великою перевагою є гнучкий графік. Наприклад, якщо мене викликають у збірну на збори, матчі у чемпіонаті, я без проблем можу спланувати роботу так, як мені буде комфортно.

– Тренуєте якусь певну команду?
– Я займалась із дітьми 2012 року народження, але був такий момент, що із ними постійно потрібно їздити на змагання на вихідних, а в мене свої ігри у чемпіонаті, тому не склалось. Спершу працювала другим тренером, а потім захотіли, щоб була головним. Впродовж двох останніх років тренувала у Києві на Гідропарку – там зробили гарні поля і діти отримували задоволення від таких тренувань, могли вже себе відчути професійними футболістами. Тренуються у нас із двох років, тому найменші займаються лише у залах школи. А з 4-5 років вже виходимо на вулицю.

– Що найскладніше у роботі із дітьми?
– У нашій групі можуть бути малюки віком від 2-3 років - тоді наші тренування більше схожі на анімацію. Кожному потрібно приділити достатньо уваги. Батьки можуть спостерігати по телевізору у іншій кімнаті. Найскладніше психологічно працювати із маленькими футболістами. У кожному віці психологія діток відрізняється. У шість років вже можна сказати сформовані особистості – так вважають вони самі, а ще це залежить від виховання. У нас тренуються діти різних сімей, але до усіх ставлюся однаково. Є розбещені, які ставлять себе вище за тренера, це потрібно теж зрозуміти. Мені треба сказати якусь одну таку фразу, щоб дитина почала займатись. А потім поговорити із батьками, якщо вони вже довірились нам та віддали свої дітей у школу, щоб звернули на це увагу та пояснили дітям, хто насправді є головним на тренуванні. Багато відомих людей спорту, шоу-бізнесу віддавали до нас свою малечу, були різні за характером. Тому з часом вивчаєш їхню психологію та стає простіше працювати.

– Чи було таке, що Вам говорили, щоб діти відомих людей були попереду всіх інших у команді, так званими лідерами?
– Це були дітки переважно до п’яти років, а до цього віку вони займаються індивідуально, у невеликих групах, де немає сформованих команд. Іспанський вектор розвитку школи надає дітям освоїти більш технічні та особисті навички футболу. Це такий вік, коли потрібно покласти індивідуальний фундамент поняття гри, а не командний, який буде згодом. Я завжди ставилась до усіх дітей однаково, рівний відрізок часу приділяла кожній дитині, бо все-таки футбол – командний вид спорту, тому виділяти когось не потрібно.

Про підтримку вболівальників та емоційні святкування голів
– Ви міцно закріпились в основному складі «IMS-НУХТ», а от у збірній не так багато ігрового часу отримуєте. У чому ця проблема?
– Мені потрібно додати більше впевненості у своїх силах та у стабільності моїй грі у клубі, щоб це допомогло у національній команді.

– Яке наступне завдання ставите перед собою у спортивній кар’єрі?
– Відкрити свій потенціал на сто відсотків, забути про страхи, невпевненість та стати стабільною футзалісткою.

– Чи присвячуєте комусь свої голи?
– Звичайно, мамі та Богу.

– Ваші святкування забитих м’ячів у ворота суперниць одні із найемоційніших в українському чемпіонаті. Виділіть три улюблених із них.
– Мене завжди запитують, чи не боляче падати на коліна. Ніколи спеціально не думала як буду святкувати свої голи. Одне зі святкувань – підіймаю руки та голову до неба, дякуючи за цей момент Богу. Потім почала падати на коліна після результативних ударів в своєму виконанні. Це приносить великі емоції, не відчуваєш ніякої болі, повністю віддаюсь моменту. Також ще одне, коли показую пальцями форму серця.

– Яке налаштування у Анастасії Кліпаченко на матчі?
– Знаю, що має бути режим, збалансоване харчування, слухаю музику в навушниках, передивляюсь нарізки відео зі своєю участю, а також вранці можу прочитати декілька сторінок психологічної мотиваційної книги. Моя улюблена книга, яка останній рік торкається спорту, це «Підсвідомість може все». Дійсно, вона мені дуже допомогла у декількох ситуаціях.

– Впізнають на вулиці?
– У своїй рідній Гребінці – так. У Києві, щоб впізнавали, як якусь відому людину, то ні, часто бачу одних і тих самихе людей у столиці. Найчастіше мене можна зустріти у місцях, де навчаюсь, працюю та тренуюсь. Біля університету бачу чимало знайомих, які типу кажуть: «О, подивись, це ж Настя Кліпаченко», але не більше (сміється).

– У якій країні найпалкіша підтримка на трибунах?
– Вже багато років моя улюблена країна після України це Іспанія. Ми їздили туди на Лігу чемпіонів. Якось вдалось приїхати раніше та відвідали поєдинок за участю чемпіона Іспанії в тому році. Трибуни були повністю заповнені вболівальниками, здавалось, що там прийшло підтримати місцеву команду мало не все місто. Мабуть, це була найяскравіша підтримка вболівальників для мене. У залі була сімейна атмосфера, барабани, люди мали різноманітну атрибутику. Це дуже драйвово, бігли мурахи по шкірі. Рада за них, що є така шалена підтримка, але водночас була розчарована, що в Україні такого немає. Додам, що в моїй Гребінці гарно вболівають, трибуни завжди заповнені, моя мама відвідує всі матчі. Там фанати повністю віддаються, що аж потрібно пити заспокійливі після поєдинку (сміється). У нас велика база, спорт викликає чималу повагу з боку місцевих людей. Нещодавно їздила туди, пройшлась рідними вулицями. Було приємно, що підходили знайомі люди та говорили, що бачили мої матчі та пам’ятають якою я була у дитинстві.

– Чи хотіли б у майбутньому організувати свій турнір у Гребінці? Якщо так, то змагання серед жіночих чи чоловічих команд?
– Так, звичайно. Хотілося б більше уваги приділити жіночому спорту через те, що він не такий популярний, як чоловічий футбол чи футзал. Мрію влаштувати якесь свято для усіх без винятку дітей із різноманітними подарунками, наприклад, організувати змагання на День футболу. Були такі думки вже раніше, але завжди збігалися із нашим чемпіонатом чи зборами. На це також потрібні фінанси, але у мене є таке у мріях і думках.

– Чому люди «ловлять» зірку, коли до них приходить великий успіх? Чи спіймали б її Ви?
– Це залежить від людини та її виховання. Ніколи не потрібно забувати звідки ти родом та де починав навчатись. Я – самокритична дівчина, маю цілі, хочеться завжди досягати чогось нового. Розвиваюсь, а не обмежуюсь лише футзалом. Мені цікаво вивчати щось нове для себе. Це аж ніяк не означає, що я непрофесійно ставлюсь до футзалу. Люблю відкривати нові сторони самої себе, бути постійно у русі та зайнятою різноманітними справами. Для мене є великим прикладом Кріштіану Роналду, який займається благодійністю. Були на Мадейрі, рідній землі португальця, нам показували його будинок, школу, розповідали про бідну сім’ю, а зараз футболіст дуже багато зробив для своєї Батьківщини. Там є красивий музей, він всіляко допомагає школам, розвиває футбол. Якщо у мене буде змога, я досягну ще більших успіхів, то підвищу рівень свого міста та допоможу рідним.